Історія централізованого водопостачання Дрогобича бере початок з Урожа. Ствердження цього факту випливає з публікації, розміщеної у газеті «Хвиля» 13 квітня 1931 року. У тогочасній періодиці відзначено, що 28 березня засідання місцевої ради збіглося з непересічною подією – до Дрогобича з новозбудованого Урізького водогону надійшла вода.
Першою водопровідною комунікацією 85 років тому стала 300-міліметрова чавунна труба, з якої живилася центральна частина міста. Друга водна артерія, протягнена до Дрогобича з села Гірного, з’явилася значно пізніше – у 70-ті роки минулого сторіччя. Нині з Урізького водозабору Дрогобич отримує воду з двох труб діаметром 400 та 500 мм, прокладених у 50-х та 90-х роках. Водопровідна магістраль, що мала історичне значення, експлуатується сьогодні в межах села Лішня.
На території насосної станції досі збереглися артефакти основоположного для водопостачання Дрогобича періоду. У руйновище перетворив час хату, збудовану першим начальником Урізької насосної станції Антоном Чупкевичем. Тут керівник мешкав з дружиною та донькою. Добрий слід на землі цей урядник закарбував у збудованій неподалік каплиці. Довершити святиню не встиг, та селяни не занедбали будівлі, сьогодні вона служить місцем молитовних сходин греко-католицької громади Урожа.
Поряд – місце вічного спочинку Антона Чупкевича. Саме біля каплиці небайдужі селяни поховали начальника станції, знищеного НКВС 26 червня 1941 року. Як свідчить нинішній начальник станції Іван Макар, смертний вирок радянські карателі виконали у Нагуєвичах, де разом з Чупкевичем відбулося масове знищення інтелігенції з навколишніх сіл. До 90-х років на могилі особистості, яка стояла біля витоків водопостачання Дрогобича, не було жодного знаку. Лишень з настанням національної відлиги стараннями Товариства польської культури – споруджено пам’ятник, не так давно водоканал спричинився до відновлення напису на надгробку.
У 90-х роках на могилу Чупкевича навідувалася з Польщі його донька. Вочевидь, після трагічної гибелі батька, їй з матір’ю пощастило перебратися на Захід. У розмові з Іваном Макарем вона детально пригадувала злощасний день, коли їхню сім’ю забирали з хати, а батька повели на мученицьку смерть.
Насосна станція з часу її відкриття вважалася стратегічним об’єктом, тому була під цілодобовим вартуванням. Книги наказів, збережені в архіві Дрогобицького водоканалу, рясніють розпорядження про постійне посилення дисципліни озброєної охорони. У записі 26 квітня 1947 року читаємо, що насосну станцію патрулюють у три зміни, у кожній зміні, відповідно до документу, визначені особи відповідальні за кожен з трьох видів зброї: кулемет, автомат і гвинтівку. Пости мінялися що чотири години. У наказі 28 липня 1948 р. № 47 описаний надзвичайний випадок. Зафіксовано, що ввечері до насосної станції наблизилося кілька бійців Червоної армії. Охоронець на посту запитав «Хто іде?» «Отримавши відповідь, що бійці Червоної армії, не зробивши попереджувального пострілу вгору, він вистрілив по бійцях і тільки через боягузтво та невміння поводитися зі зброєю охоронця Чабана, він не поцілив», – йдеться у записі. До цього ж у наказі зосереджено увагу керівництва станції на підвищенні пильності у зв’язку з поширенням випадків появи біля станції банд. Через курйоз із пострілом у солдатів радянської армії тодішній директор Петро Половінкін зобов’язав начальника охорони станції провести додаткові заняття зі стрільби і закріпити у патрульних знання правил користування зброєю. Останню гвинтівку зі збройного арсеналу станції, каже Іван Макар, він здав у 1990 році.
Подекуди протокольно-скупі записи у книгах віддзеркалюють суспільно-політичні ознаки того часу. Наказ № 153 27 вересня 1947 гласить про звільнення начальника Урізької насосної станції Баженова за нелюдське ставлення до колективу, який він залякував викриками: «Бандерівці, я вам влаштую, посаджу в тюрму».
Дещо неймовірно, та працювати на насосну станцію її чинний керівник прийшов у чотирнадцятирічному віці. Керівництво підприємства дало шанс сільському хлопцеві спробувати власноруч заробити перші в житті гроші в знак подяки за змайстрований юним винахідником станок для ізоляції труб. Трудовий дебют в ролі слюсаря тривав всього два місяці. Відтак життя повело його іншими дорогами: довелося у різний час працювати у конструкторському бюро у Львові, майстром виробничого навчання у тодішньому Дрогобицькому педінституті ім. І. Франка. 1990 року Іван Макар уже у зрілому віці, з багажем досвіду за плечима очолив колектив Урізької насосної станції. Доля розпорядилася перебрати естафету поколінь: син продовжив справу батька, також Івана Макара, що свого часу управляв цією ж насосною станцією. Не перериваючи родинної традиції, Іван Макар повернувся туди, де виріс: змалку робоче місце батька було його другим домом. Магнетично вабив у дитинстві хлопця до станції гул двигунів. Він жадібно вслухався у рев «залізних машин». Неординарне уподобання не відпало від душі до сьогодні. Сучасна техніка працює у рази тихіше, ніж колись. Втім шум у машинному залі, від якого сторонньому хочеться заткати вуха, для начальника станції, як не парадоксально, не лише не створює дисонансу, а й є милозвучним. Навряд чи знайдеться хтось, хто може конкурувати з Іваном Макарем у знаннях про Урізьку станцію. Чимало бачив на власні очі, дещо врізалося в пам’ять з розповідей батька. Ці оповідки не вписуються у високо технологічні здобутки сьогодення, що на недосяжну відстань відірвалося від тої далекої епохи. Прогресивний розвиток водопостачання відкрив спеціальні установки для хлорування води. Доки їх не було, процедуру хлорування проводили примітивно та ще й зі шкодою для здоров’я. Іван Макар пам’ятає обгорілі від хлорного вапна обличчя працівників станції , які вимішували його у ручний спосіб у великих ваннах. На початках для дозування хлору використовували дерев’яні пробки різного діаметру. За завісу історії відійшли не лише озброєні вартові. Cучасні технології знизили потребу у людських ресурсах на насосній станції. Замість 35 осіб , серед яких була і охорона, стало всього 15.
Урізька станція- одна з найбільш презентабельних візитівок водоканалу. Саме цей об’єкт чи не найбільше охопила остання хвиля модернізації підприємства. Кілька років тому коштом Світового банку реконструйовано машинний зал, поміняно всі трубопроводи до резервуару чистої води, запірні арматури у машинному залі та на свердловинах, частково замінено водопровід від свердловин, встановлено дві нові трансформаторні підстанції, облаштовано електричну підстанцію, замінено усі кабельні лінії.
….Вийти з ролі екскурсовода у машинному залі начальника станції зненацька змусило повідомлення оператора про збій у режимі водопостачання. Машиніст кинувся перевіряти роботу насосних агрегатів. Керівник станції відкрив дверцята невеликої коробки на стіні:
“Це прилад обліку використання води. У його архіві зберігаються відомості про годинне, добове і місячне споживання. Тут просто віднайти потрібні цифрові відомості,- представляє електронного «контролера» Іван Макар – Це і є головна зміна, якщо порівнювати, як було колись і як є сьогодні. Разом з людьми історію тепер пише техніка».