Історія водоканалу

Ігор Чава

                                               До історії побудови водопроводу в міжвоєнному Дрогобичі

Міжвоєнний Дрогобич, який увійшов до складу Другої Речі Посполитої, був для польської влади стратегічним містом. Польська адміністрація, яка на початку 1920 р. перебувала на хвилі ентузіазму, намагалася впорядковувати та розвивати міста, які увійшли до новоутвореної держави. Стосувалося це і Дрогобича. У перші повоєнні роки, міська влада розпочала чимало нових проектів, що мали на меті розвиток міста – електрифікація, покриття міських вулиць бітумним асфальтом, підключення телефонів у адміністративних та приватних будинках та ін. Проте керівництво міста не забуло про проекти, яким завадила Перша світова війна, один із яких – будівництво водопроводу.

Австрійський Дрогобич потерпав від неякісної води. Про це яскраво свідчить преса. У газеті «Kurjer Drohobycki», перераховуючи неприємності і небезпеки, які є у місті, згадується про нестачу якісної питної води. Автор замітки зазначає: «Якщо раніше, проводячи водопровід, не думали про забезпечення нашого міста якісною джерельною водою, то тепер слушно оберегти існуючі криниці, з яких береться вода для приготування їжі і для пиття. Бачимо багато неприкритих криниць, викопаних на загал у випадкових місцях, часто посеред дороги або вулиці. Вони забруднені, не викладені зсередини камінням або деревом. Але є й криниці накриті, обладнані помпами, з яких вода виходить брудна, з хробаками, що свідчить про недосконалу конструкцію і недостатнє очищення». Іван Франко у своїх спогадах писав: «В часі моїх гімназіальних студій Дрогобич був містом, дуже багатим на негативні прикмети. Не було майже нічого того, що характеризує хоч наполовину європейське місто. Не було навіть води, крім домашньої соленої, якої посторонні люди не могли пити».

Влада міста розуміючи всю важливість проблем розпочала процес їх вирішення. З початку магістрат розпочав впровадження урядової програми прокладання міських каналізацій. У 1885 р., було затверджений план прокладання каналізаційного каналу в районах найбільш забруднених частин міста.

Новий бургомістр Дрогобича Ксенофонт Охримович, замінивши на посаді свого попередника, Віктора Блажовського, поставив перед собою ще одне амбітне завдання – будівництво якісного водогону.

Одні з перших розвідок розпочалися в 1895 р. з досліджень водоносних теренів, з метою імпортування води до міста, яка б використовувалася як для пиття, так і для промислових цілей. У 1896 р. міський уряду запросив професора Львівської політехніки Юзефа Рихтера, який повинен був дослідити як можна було б забезпечити Дрогобич водою. До досліджень були залученні і інші компетентні особи: інж. Інґарден, директор краківського водопроводу – Тадеуш Ящуровській, д-ри Буйвід та Ломніцькі, які досліджували весь Дрогобицький регіон до 1914 р. Пошуки доброї води проходили у с. Дуліби неподалік м. Стрия, у Кропивнику, Озимині, Старому Селі, Ролеві, Грушеві, згодом  місцем пошуків стали водоносні терени річок Стрий, Бистриця. У 1914 р. експертною комісією було видано постанову, що єдине придатне місце для споживання води для міського водопроводу є місцевість на півдні дороги Уріж-Самбір на землях у власності Єви Срожинської. Уряду міста рекомендувалося оберігати цей терен від забруднення, а також домовитися з власниками, щоби викупити у них 22 морги землі. Водопостачання було задумано таким чином: чотири студні діаметром 800 мм постачають воду до збірного колодязю, звідки вода помпована помпами піде головним водопроводом діаметром 300 мм., маршрутом (повітовими дорогами) з ґміни Уріж через Нагуєвичі, Унятичі, далі через Лішню до Дрогобича. До міста вода потрапить через вул. Самбірську, А. Міцкевича через пл. Ринок, Бориславську і Горішню Браму на Залісся до залізно-бетонного водозбірника, який буде вибудований на границі ґміни, на вул. Завіжній при відгалужені дороги до Ясениці Сільній і Борислава, як найвищий пункт. Водозбірник  ємністю 1 200 000 літрів покриватиме потребу води для цілого міста. Кількість води була розрахована на підставі попередніх вимірювань. Дослідження завершились бурінням пробної студні в Урожі в 1914 р., однак подальші розвідки були зупинені через початок Першої світової війни.

Після завершення військових баталій нова влада під керівництвом бурґомітра Леона Ройта продовжила роботи по будівництву водопроводу.

У 1922 р. магістрат приготував проект, але його реалізація могла відбутися лише за вигідного кредитування, влада також не спішила з його втіленням, тому що він був підписаний до війни і в ньому не було прописано кінцевих термінів реалізації. Проблему було вирішено за допомогою Арбітражного Суду та за згодою обох сторін. Наступним кроком магістрату стало призначення керівником проекту професора, д-а Антонія Надольського.

У 1924 р. були проведені дослідження водоносності Уріжського регіону, які виявили, що ця місцевість може забезпечити місто водою кількістю 5000 м³ на добу.

З травня 1925 р. до вересня 1927 р. Державний заклад харчових продуктів у Кракові чотири рази проводив дослідження якості води. Результати дослідження: визначає воду як безбарвну, прозору, без запаху, без заліза, тобто, вода була доброю, проте планувалося для більш якісного фільтрування води спроектувати спеціальний апарат, який за допомогою ультрафіолетових променів знищуватиме бактерії. Комісія рекомендувала врахувати деталі на випадок паводків.

Кошторисні питання. Водопровід був запроектований відразу в такому розмірі, щоб покрити з упевненістю затребуваність у воді цілого міста у перспективі на 40 років. Загальна вартість проекту становила 4 млн. зл., з яких 3 млн. 513  тис. зл. – основні витрати, 487 тис. – видатки на випадок збільшення цін або на інші непередбачувані витрати. Основні статті витрат: будівництво міської мережі – 1 млн., водопровід діаметром 300 мм довжиною 24-5 км. – 2 млн., будинки для адміністрації та обслуговуючого персоналу – 80 тис. Витрати на будівництво мали покрити позики в закладі страхування від нещасних випадків і в закладі пенсійному для працівників розумових робіт у Львові у сумі 4 млн злотих на умовах охоплених векселів згаданих закладів.

До водопроводу мало підключитися усе місто, яке ділилося на два райони. Перший район, як було спроектовано, охоплюватиме вулиці міста, у будинках  яких власники повинні будуть встановити водоносні інсталяції та лічильники води. Другий регіон – будинки, у яких через технічні характеристики нема змоги встановити водоносні інсталяції, тому мешканці  братимуть воду з публічних (громадських) гідратів-студнів. У першому регіоні приватні студні будуть опечатані, або засипані, для того щоб не відбувалося зловживань; у другому районі: приватні криниці опечатуватися не будуть, оскільки тут з мешканців буде стягуватися оплата за воду, яка буде розраховуватися від загальної житлової площі всіх приміщень. Згідно з виписками з актів звірки й обстеження, станом на початок поточного року місто Дрогобич мало наступну кількість приміщень, у яких треба буде провести водопровід: 5,253 кімнати та 1,794 кухні, які містяться в 759 будинках, у яких в сумі проживає 2,410 родин, а крім того, 408 крамниць, 125 приміщень промислового призначення та майстерень. У другому регіоні – 2489 будинків, 6419 кімнат, 4152 кухонь, 249 магазинів, 359 промислові приміщення і майстерні.

У 1927 р. відбулися перші повоєнні вибори до міської ради. Преса звертала увагу, що одне із перших завдань, що повинна вирішити новообрана рада – будівництво каналізації та водопроводу. 26 травня 1928 р. відбулося засідання міської ради, під час якої були сформовані комісії .

25 травня 1929 р. під керівництвом бурґомістра Леона Ройта, міська рада ухвалила рішення про початок будівництва міського водогону. Покрити витрати на будівництво мали позики в закладі страхування від нещасних випадків і в закладі пенсійному для працівників розумових робіт у м. Львові у сумі 4 млн злотих на умовах охоплених векселів згаданих закладів. Кредит потрібно було погасити до 1951 р. За таке рішення проголосували міські радні, проте представники українського політичного клубу не підтримали  постанову, причину такого рішення планували роз’яснити згодом.

Місцеве населення ухвалу міської ради сприйняло позитивно. Дрогобицька преса на своїх шпальтах також не приховувала  задоволення. У газеті «Ґлос Дрогобицько-Борисласько-Самбірсько-Стрийський» (ҐДБСС) опубліковано публікацію під назвою «Нарешті», де аргументовано висвітлено важливість будівництва водопроводу. У статті зазначалося, що «міська влада заслужить собі безсмертну подяку, якщо завершить розпочату справу». Автор припускав, що роботи можуть вже розпочатися у липні поточного року. Місце, звідки мала доставлятися вода – Уріж.

Ухвала міської ради не була спонтанною, а  добре продуманою справою, яка базувалася на багаторічних дослідженнях водоносних теренів та питань, які стосувалися кредитування проекту.

Одне із важливих чинників для початку будівництва водогону –  надання у середині квітня 1928 р. Дрогобицькому магістрату позики у розмірі 190 000 $, яку передбачалося використати не тільки для програми нового водогону.

У вересні 1929 р. газета ҐДБСС повідомляла, що місто отримало на вигідних умовах кредит у сумі 4 млн. злотих, а влада міста надіється, що восени 1930 р. , а найпізніше навесні 1931 р. водопровід буде завершений. Автором проекту був комісар м. Львова проф. Отто Надільські.

8-11 травня 1930 р. у місті відбувався XII З’їзд «Польських Газовиків і Водопровідників». Участь у з’їзді взяли працівники газової та водопровідної сфер зі всієї Польщі. Кількість делегатів становила 200 осіб, серед яких: повітовий староста Станіслав Порембальськи, керівник гірничого уряду др. Маркевич, віце-президент м. Варшава – Ришард Бледовські, керівник водопроводу та каналізації м. Варшава – сенатор Мойзес Еліаш Кернер та ін. Під час з’їзду з рефератом виступив буґомістр Л. Ройт. У вступному слові реферату бурґомістр звернувся до історії водопроводів Дрогобича, вказавши на те, що місто завжди потерпало від нестачі доброї води через погано розвинуті системи водопостачання. Доповідач досить лаконічно подав інформацію про намагання його попередників вирішити цю проблему. У рефераті викладено тогочасний стан справ про розробку та впровадження проекту з будівництва водогону, а також викладено його фінансову сторону.

У червні 1930 р. розпочалося будівництво водопроводу у трьох пунктах: з Урожа до Дрогобича (відповідальний інж. Е. Зелінські з м. Львова), у центральній частині міста (відповідальні інж-ри Евіґ та Зімер), а інші роботи виконували фірми Х. Вишинські і Ска та Взорек. Підключення вул. Самбірської до збірника виконала фірма інж. Н. Ландау з м. Львова: від ринку до «Польміну» з однієї сторони, а з другої –  до рафінерії «Галіція», також бічні вулиці були підключені до головних. Повідомлялося, що найближчим часом розпочнеться будівництво залізобетонного збірника. Однією із умов маґістрату було залучення до будівництва водопроводу місцевих безробітних в кількості 150 осіб, а надалі планувалося залучити 500-600 безробітних. Головними керівниками будівництва були інженери Станіслав Щепка і Чеслав Краусеґ. Керівник адміністрації при будівництві – Еліаж Ліхтенштейн, керівник фірми «Фанто». Адміністрація міста з метою повідомлення мешканців про початок робіт розклеїла афіші, які інформували, на яких саме вулицях будуть розпочаті будівельні роботи.

Загальна протяжність водопроводу становила 25 км. Водозабори були сконструйовані за допомогою 5 студень на зразок краківських глибиною 15 м. Труби, з яких складався водопровід, були діаметром від 80 до 300 мм. Місто мало цілодобове постачання води. Якщо забігати наперед, то відомо, що у 1936 р. до міста було подано понад 1 млн м3 води. Було затрачено 413 тис. кВт⋅год при вартості за 1 кВт⋅год 0,12 грош – 50 тис. зл. Електроенергію закуповували у Підкарпатського товариства у місті Бориславі.

Місцева преса активно стежила за розподілом коштів на будівництво водопроводу. Газета ҐДБСС за травень 1930 р. на своїх шпальтах рекомендувала Маґістрату роботи по будівництву доручити виконувати місцевим фірмам, тим сам натякаючи, що влада зробить інший вибір. Редакція газети не помилилася і вже у червні того ж року публікує інформацію, що місцева фірма Йоахіма Стернбаха і інж. Ґольдвассера за певну роботу брала кошти у сумі 45 тис. 878 зл., але Маґістрат обрав іншу львівську фірму інж. Ландау і Ска, яка виконувала ту ж роботу 57 тис. 617 зл.

У кінці червня 1930 р. в Урожі відбувся страйк будівельників водопроводу. Причиною стайку стала діяльність 25 комуністичних агітаторів. Повідомлялося, що загалом страйкувало 300 осіб.

Проте страйк не був довготривалим. Вже на початку липня, до страйкарів прибув інспектор зі Львова Закржевські. Вдалося встановити, що основна вимога – підняття оплати праці. Інспектор, провівши розмову з протестувальниками, роз’яснив, що вимоги є необґрунтованими і після цього більшість з них повернулася до роботи на попередніх умовах.

ҐДБСС, продовжуючи тему будівництва водогону, стверджувала, що влада, яка досить завзято та енергійно провидить роботи, заслужила і на повагу серед мешканців міста. Окремо виділялося керівництво міста та директор робіт. Однак були факти, які характеризувалися, як недбальство. Увагу було приділено вул. Боднарській (суч. Ю. Дрогобича), на якій було вирито рів, що створював великі незручності для мешканців цієї вулиці. Не всім у місті було на користь будівництво водопроводу, зокрема тим, хто розносив воду по домах. Ці особи об’єдналися у спільноту для захисту своїх прав. Члени організації зверталися до Маґістрату з проханням інтегрувати їх до майбутнього підприємства, проте міський уряд неохоче йшов з ними на контакт.

28 березня 1931 р. відбувалося засідання міської ради, яке розпочалося о 20.00 та тривало до 05.00 ранку. Під час засідання обговорювалося чимало питань, але основним було ухвалення статуту водопостачання. З цього питання доповідав д-р. Володимир Ільницкий, який повідомив, що міський статут водопостачання – синтеза статутів міст Кельц, Краків, Тарнув. Найбільш важливі положення доповідач визначив у пунктах, що стосувалися прокладання водоносних систем, плати за водопостачання та ін. Опісля цього відбулося жваве обговорення статуту. Одне із основних питань – оплата за воду. Депутати обурювалися, чому у статуті не передбачено жодних пільг для радних. Планувалося передбачити пільги, проте для релігійних закладів: костелів, церков, божниць.

28 березня 1931 р. міська рада одноголосно ухвалила положення місцевих норм водопостачання. З  положеннями повинні були ознайомитись мешканці міста. Правила складалися з 25 параграфів. У них було викладено питання, що стосувалися підключення до водопроводу; встановлено правила, за яких абонент повинен самостійно оплачувати водопідключення; наголошувалося, що абонент не повинен перешкоджати контролерам перевіряти водоносні інсталяції у помешканнях;  встановлювалися чіткі правила оплати води та штрафні санкції у разі не своєчасної оплати;  були запроваджені пільгові тарифи для благодійних та освітніх закладів та ін.

На середину 1930 р. у місті діяли фірми, що обслуговували водопровідні системи, перша – – «Iwus». Інша відома краківська фірма «Керн і Ска», яка продавала водоносні та газові інсталяції, системи центрального обігріву. Фірма «Technosol» пропонувала клієнтам за доступними цінам водоносні системи. Окрім цих  фірм, відомо що щонайменше двоє місцевих підприємців  надавали такі послуги.

10 травня 1931 р. був для Дрогобича історичним днем. Того дня, о 12.00 відбулося урочисте засідання міської ради з причини офіційного відкриття водопроводу. На урочистостях були присутні представники міністерства, воєводства та розмаїття інституцій культурних, освітніх та ін. Засідання розпочав бурґомістр Леон Ройт з проханням віддати шану президентові Речі Посполитої – Іґнацію Мосціцькому та Юзефу Пілсудському. Наступним виступив віце-бурґомістр д-р. Леон Таненбаум. У своїй промові, яка була досить об’ємною, віце-бурґомістр детально виклав історію будівництва водогону. У своєму слові віце-бургомістр наголошував, що одним із найважливіших питань було фінансування проекту. Протягом декількох років вони спільно з бургомістром працювали над наданням кредиту на будівництво водопроводу. Справу було вирішено завдяки тому, що міністерство «Праці та соціального захисту населення», яке повинно б було надати кредит, очолив дрогобичани др. Герман Хоровітц, який доклав максимум зусиль для допомоги Дрогобичу. Доповідач звернував увагу, що успіху у будівництві досягнуто завдяки гармної, яка панувала у магістраті протягом часу будівництва водопроводу. Звернув свою увагу і на те, що члени комісії, у яку входили депутати трьох національних громад міста, чітко працювали над справою. З словами подяки віце-бургомістр звершувався до дрогобичан, які терпеливо та зрозумінням ставилися до свіх неприємностей під час прокладання водопроводу. На заврешення Л. Таненбаум сказав: «Ми розуміємо, щонайменше 25 років місто мусіло тяжко працювати і економити на різних справах, лише щоб сплачувати борг за будову водопроводу, проте, ми переконані, що водопровід прислужитися не тільки для тепершніх мешканців міста, але і для майбутніх поколінь дрогобичан» . По завершенні урочистостей з центральної частини міста планувалися транспортні засоби, які мали доправити охочих до Урожа.

Отже, будівництво водопроводу мало стратегічне питання, вирішення якого призвело до покращення добробуту міського населення. Розуміючи важливість проблеми, міська влада намагалася за будь-яку ціну виконати довготривалий проект, що врешті вдалося у кінці 30-х рр. XX ст.

Без минулого нема майбутнього

2017 року видано історичний буклет:

  

У адмінкорпусі КП “Дрогобичводоканал” облаштовано музейну експозицію, яка відображає історичний розвиток водопостачання Дрогобича